Матеріали, опубліковані на цій сторінці, відображають погляди Генерального координатора і не обов’язково виражають офіційну позицію Міжнародного руху Global Citizens.
Де закінчується держава
Державу можна вивчати за трьома картами: доріг, податків і шкіл. Дороги показують, куди вона здатна дістатися. Податки — звідки вона вміє отримувати кошти. Школи — де вона має намір залишатися.
Шкільна карта Росії помітно змінилася за чверть століття. Згідно зі збірником Національного дослідницького університету «Вища школа економіки» «Освіта в цифрах: 2026», у 2000/01 навчальному році початкову, основну або середню загальну освіту надавали 68 804 організації. У 2025/26 році їх залишилося 37 965. Скорочення становило 44,8%.
Це дані Національного дослідницького університету «Вища школа економіки», складені на основі офіційної статистики, а не окрема публікація Міністерства освіти. Відмінність суттєва: державна статистика вимагає точності не лише в цифрах, а й у назві установи, яка їх зібрала та опублікувала.
Найістотніше змінилася сільська мережа. Кількість державних і комунальних сільських шкіл зменшилася з 45 475 до 20 664 — на 24 811, або на 54,6%. У містах відповідний показник знизився з 22 694 до 16 319 — на 28,1%. Кількість приватних шкіл, навпаки, зросла з 635 до 982, однак це зростання надто мале, щоб змінити загальну картину.
Демографія пояснює частину того, що сталося, але не все. Чисельність школярів за той самий період скоротилася з 20,55 млн до 17,78 млн, тобто на 13,5%. Отже, кількість освітніх організацій зменшувалася більш ніж утричі швидше, ніж кількість учнів.
Із цих даних не можна зробити висновок, що всі організації, які зникли зі статистики, були закриті: можливі об’єднання, перетворення та зміни організаційного статусу. Не можна також встановити за однією таблицею мотиви ухвалених рішень. Водночас це співвідношення вказує на стійку концентрацію шкільної мережі.
Бюрократія любить слово «оптимізація», оскільки це слово не має географії. Школа завжди має географію.
У великому місті об’єднання двох установ може залишитися адміністративною подією. У невеликому населеному пункті школа є не лише місцем навчання. Вона забезпечує постійну присутність публічної влади, підтримує зайнятість і пов’язує сім’ї з територією. Тому зміна шкільної мережі має політичне значення навіть тоді, коли її оформлюють як господарську реорганізацію.
Американська статистика демонструє іншу конфігурацію. Порівняння тут не цілком симетричне: російський показник охоплює організації різних форм власності, що реалізують програми загальної освіти, тоді як американська таблиця враховує державні школи. Крім того, останні зіставні дані NCES стосуються 2022/23, а російські — 2025/26 навчального року.
Водночас напрям змін різниться. За даними Національного центру статистики освіти США, кількість державних шкіл зросла з 93 273 у 2000/01 році до 99 388 у 2022/23 році — приблизно на 6,6%. Чисельність учнів державних шкіл збільшилася з 47,2 млн восени 2000 року до 49,6 млн восени 2022 року, або приблизно на 5,1%.
Одночасно кількість звичайних державних шкільних округів зменшилася з 14 859 до 13 318 — на 10,4%. Статистика не пояснює причин цього скорочення і не дає підстав автоматично пов’язувати його з політикою укрупнення. Вона фіксує обережніший висновок: зменшення кількості адміністративних одиниць відбувалося одночасно зі збільшенням кількості шкіл.
Таким чином, Росія скорочувала передусім мережу організацій, особливо в сільській місцевості. У США національна шкільна мережа не зменшилася, хоча кількість округів, що нею управляють, стала меншою. Це ще не доказ переваги однієї моделі над іншою. Це вказівка на різні об’єкти інституційного стиснення.
Російська модель зачіпала територіальну присутність школи. Американська статистика вказує переважно на зміну адміністративної структури. У першому випадку зменшується кількість місць, де діє освітня установа. У другому — кількість органів, що управляють мережею, яка зберігається або розширюється.
Вища освіта потребує ще більшої обережності. У Росії кількість організацій, що реалізують програми бакалаврату, спеціалітету та магістратури, зменшилася з 965 у 2000/01 році до 751 у 2025/26 році. Проте з 2020/21 року до показника включаються наукові організації, що реалізують програми магістратури. Тому довгий ряд не є цілком однорідним.
У США кількість закладів вищої освіти, що присуджують академічні ступені та беруть участь у федеральних програмах фінансової допомоги, скоротилася з 4 182 у 2000/01 році до 3 896 у 2022/23 році. Методологічні примітки NCES застерігають, що на показник впливає, зокрема, порядок окремого обліку філій.
Саме по собі число університетів майже нічого не говорить про інтелектуальну потужність системи. Установ може ставати менше, а досліджень — більше.
Саме це відбулося у Сполучених Штатах. За даними Національного центру наукової та інженерної статистики, витрати американських університетів на дослідження та розробки зросли з 30,1 млрд доларів у 2000 фінансовому році до 108,8 млрд у 2023 році. У постійних цінах 2017 року зростання становило з 41,4 млрд до 89 млрд доларів — більш ніж удвічі. Федеральні джерела забезпечили 55% університетських витрат на дослідження у 2023 році.
Ця статистика не доводить, що американський уряд завжди правильно використовує академічну експертизу. Гроші здатні фінансувати знання, але не здатні гарантувати державну розсудливість. Вона показує інше: дослідницька інфраструктура може посилюватися навіть за скорочення загальної кількості установ.
Для рівноцінного висновку щодо Росії знадобився б окремий ряд офіційних зіставних даних про витрати закладів вищої освіти на дослідження, джерела їх фінансування та державні замовлення на експертно-аналітичні роботи. Без такого ряду твердження про те, що російський академічний світ перебуває «на периферії», залишається оцінкою, а не встановленим статистичним фактом.
Однак інституційне питання від цього не зникає. Виробництво знання і здатність влади користуватися знанням — різні державні функції. Університет може підготувати розрахунки; держава має створити порядок, за якого розрахунки конкурують із відомчою звичкою. Експертиза, яку залучають лише для підтвердження вже ухваленого рішення, є не порадою, а декорацією.
Освітня політика рідко справляє негайний політичний ефект. Школи зникають із реєстрів швидше, ніж наслідки — із суспільного життя. Спочатку рішення виглядає бухгалтерським, потім територіальним і лише згодом політичним.
Тому питання полягає не в тому, скільки установ держава змогла об’єднати. Питання в тому, яку інституційну щільність вона вважає необхідною для власного майбутнього. Держава може скоротити кількість шкіл адміністративним рішенням. Відновити школу як центр спільноти, кадрів і довіри значно складніше.
Шкільна карта не виносить вироків. Вона лише показує, у яких місцях держава продовжує бути присутньою щодня — і в яких залишила після себе лише звітність.
Майбутня ревізія освітньої системи має тому вимірюватися не кількістю нових гасел, а готовністю відповісти на старе запитання: що держава вважає своїм обов’язком — утримувати установи чи зберігати громадянську та інтелектуальну інфраструктуру країни?
Школу можна закрити за один бюджетний рік. Повернути її — значно складніше.