Архітектура закритої дипломатії: механізми сприяння звільненню утримуваних осіб шляхом діалогу неурядових акторів із державами та іншими залученими сторонами

Ваші Високоповажності, пані та панове, шановні колеги,

дозвольте розпочати з історії однієї людини.

Одного вечора 2023 року Павло Ж., військовослужбовець Збройних сил України, зателефонував братові перед виходом на позиції у Серебрянському лісі, поблизу Кремінної. Ця розмова стала останньою. Після виходу підрозділу на позиції зв’язок із Павлом Ж. обірвався, однак певний час його телефон і далі залишав цифровий слід: за словами родини, місцезнаходження пристрою фіксувалося в одному з населених пунктів, що тоді перебували під контролем російських сил. Згодом зник і цей сигнал.

За минулі роки родина так і не отримала відомостей, які дали б змогу достеменно встановити долю Павла. Його загибель не підтверджена; офіційного підтвердження перебування в полоні також немає. Його доля лишається в тій зоні невизначеності, яку в державних документах позначають формулюванням «зник безвісти», а для рідних усе зводиться до значно простішого й тяжчого питання: чи живий він і де перебуває.

Батько Павла — кадровий офіцер у відставці та військовий лікар, який понад тридцять років прослужив у війську. Військова служба була його професією більшу частину життя. Тепер від системи, частиною якої він сам був упродовж десятиліть, він чекає відповіді про долю власного сина.

Я починаю саме з цієї історії, бо такі випадки важливі не лише з людського погляду. Вони допомагають зрозуміти, чому статистика осіб, зниклих безвісти під час війни, значно складніша, ніж може здатися під час першого знайомства з цифрами. У травні 2024 року Global Citizens звертав увагу на дані приблизно про 37 000 зниклих безвісти українців — військовослужбовців і цивільних осіб. Через два з лишком роки цей показник уже не може бути достовірним описом нинішнього масштабу проблеми. Змінилися не лише самі цифри, а й, що не менш суттєво, розуміння того, наскільки різні категорії людей об’єднуються в загальній статистиці.

Насамперед необхідно розрізняти військовослужбовців, які зникли під час бойових дій, і цивільних осіб, затриманих на окупованих територіях або вивезених до Росії. Для родини і в одному, і в іншому випадку вихідною точкою лишається невідомість. Однак з погляду міжнародного права, державного обліку та механізмів повернення це дві різні проблеми.

Шановні колеги, дозвольте спершу зупинитися на становищі військовослужбовців.

Статус військовослужбовця, зниклого безвісти, сам по собі майже нічого не говорить про його фактичну долю. Людина могла загинути, але її тіло ще не знайдено або не ідентифіковано. Вона могла опинитися відрізаною від підрозділу. Нарешті, військовослужбовець міг потрапити в полон, причому інформація про це далеко не завжди швидко надходить українській стороні або Міжнародному комітету Червоного Хреста.

У серпні 2026 року Україна повернула десятьох військовослужбовців Збройних сил і Національної гвардії, які до моменту повернення вважалися зниклими безвісти. Двох із них розшукували з 2024 року, решту вісьмох — з 2025-го.

Сам по собі цей епізод, звичайно, не дає підстав судити про всю сукупність зниклих військовослужбовців за цими десятьма випадками. Однак він підтверджує принципово важливу обставину: відсутність підтвердженого статусу військовополоненого ще не означає, що людина не перебуває в полоні.

Саме тут виникає найболісніша для рідних зона невизначеності. Поки немає відомостей про загибель і водночас немає підтвердження полону, родина змушена стежити за обмінами, вивчати фотографії звільнених, шукати свідчення колишніх військовополонених і перевіряти будь-яку інформацію, яка хоча б опосередковано може вказувати на долю людини.

Станом на 18 вересня 2026 року Україна повідомляла про повернення з полону 8 823 військовослужбовців. Загалом на той момент додому повернулися 9 726 повнолітніх українців, зокрема 903 цивільних.

Але військовополонений, який повернувся, і зниклий військовослужбовець належать до різних статистичних категорій. У першому випадку факт перебування в полоні встановлено. У другому головним питанням лишається встановлення долі людини.

Коли статус підтверджено, ситуація стає значно визначенішою. Так, під час обміну 5 червня 2026 року всі 186 українських військовослужбовців, які повернулися, за даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, були офіційно підтверджені Міжнародним комітетом Червоного Хреста як військовополонені.

Випадок Павла перебуває на більш ранньому етапі. Родина має відомості про обставини його зникнення та подальшу геолокацію телефону, але цих даних недостатньо, щоб стверджувати, що він перебуває або перебував у полоні.

Тому статистику зниклих військовослужбовців не можна автоматично перетворювати на статистику полонених. Але так само помилково було б вважати, що між цими сукупностями немає перетину.

Тепер дозвольте перейти до іншої категорії — цивільних осіб. Тут невизначеність виникає вже за інших обставин і багато в чому набуває ще складнішого характеру.

Щодо цивільних ситуація інша.

У лютому 2025 року The Washington Post розповіла історію українця Влада та його дружини Надії Євдокимової. Російські військовослужбовці затримали Влада на блокпості на північному сході України. Після цього його дружина протягом кількох місяців не мала надійної інформації про те, де перебуває чоловік.

Перше підтвердження надійшло не від державного органу і не через офіційну процедуру повідомлення. Надії зателефонували з російського номера. Її ім’я і номер телефону були записані на невеликому аркуші паперу, який вдалося таємно винести з камери в котушці з нитками. Так родина дізналася, що Влад живий і перебуває в російській в’язниці. Згодом з’явилися відомості про його переміщення між пенітенціарними установами.

У цій історії важлива не стільки незвична деталь із запискою, скільки сам спосіб отримання інформації. Людина фактично перебувала в пенітенціарній системі, тоді як її родина тривалий час не мала офіційного підтвердження навіть її місцезнаходження.

Саме такі випадки роблять статистику утримання цивільних осіб особливо ненадійною.

Військовополонений має спеціальний статус, передбачений міжнародним гуманітарним правом. Правове становище затриманої цивільної особи інше. Щодо частини цивільних здійснюється кримінальне переслідування; іншим упродовж тривалого часу не висувають обвинувачень; третіх спочатку утримують у неофіційних місцях. Правозахисники та журналісти описували випадки переміщення людей між окупованими територіями й установами на території Росії, іноді без сталого зв’язку з рідними.

The Washington Post писала про категорію людей, яких активісти, що займаються їхнім пошуком, називали «замороженими»: людина перебуває під вартою, але її правове становище лишається невизначеним, а родина практично позбавлена можливості встановити її статус через звичайні державні процедури.

Так проявляється принципова відмінність від історії Павла. У випадку зниклого військовослужбовця невідомо, чи відбулося полонення. У випадку частини цивільних затримання вже відбулося, але невизначеність виникає в самій системі утримання.

Є й ще одна принципова відмінність — механізми повернення.

Для військовослужбовця, який набув статусу військовополоненого, існує чітка міжнародно-правова категорія та усталена практика обмінів. Сторони формують списки, проводиться верифікація, а потім досягаються домовленості про конкретні обмінні операції.

Для цивільних порівнянного механізму немає.

Європейська служба зовнішніх дій у липні 2026 року прямо зазначала, що, на відміну від військовополонених, цивільні затримані не охоплені міжнародним механізмом обмінів за Женевськими конвенціями. Саме тому ЄС пов’язує їхнє повернення з дипломатичним тиском, міжнародною координацією та окремою роботою щодо конкретних випадків.

Юридична логіка тут принципово інша. Міжнародне право не передбачає утримання цивільної особи з метою її подальшого обміну. Управління Верховного комісара ООН з прав людини наголошує, що цивільних має бути звільнено, щойно зникають законні підстави для їхнього утримання.

Однак практика війни виявилася значно складнішою за правову конструкцію.

Цивільних справді повертали в межах операцій, які проводилися одночасно з обмінами військовополоненими. За даними ООН, під час обмінів у травні та серпні 2025 року Росія передала Україні 179 затриманих цивільних.

Утім, це не перетворилося на сталу процедуру, порівнянну з обміном військовослужбовцями.

У липні 2026 року ЄС і Україна окремо зробили проблему цивільних затриманих предметом зовнішньополітичної координації та закликали до негайного, безпечного й безумовного повернення свавільно затриманих українських цивільних.

Статистика повернень наочно показує масштаб відмінностей. Станом на 18 вересня Україна повідомляла про повернення 8 823 військовополонених і лише 903 цивільних. Не можна прямо зіставляти ці цифри як показники ефективності двох аналогічних механізмів: правові підстави та режим утримання різняться. Але сам розрив дає змогу зрозуміти, чому питання цивільних лишається окремою і значно складнішою проблемою.

Крім того, у випадку цивільних нерідко виникає ще один, попередній етап: перш ніж домагатися звільнення, необхідно встановити, що людина взагалі перебуває в ув’язненні.

Тому у випадках, коли місцезнаходження затриманої цивільної особи не встановлено, виникають два послідовні завдання: спочатку необхідно знайти людину й підтвердити факт її утримання, а потім — домагатися її повернення.

І саме тут ми безпосередньо підходимо до питання закритої дипломатії. Коли немає універсального міжнародного механізму, здатного автоматично перетворити встановлений факт утримання людини на процедуру її повернення, особливого значення набуває простір прямої й часто непублічної взаємодії — між державами, міжнародними структурами, посередниками, представниками громадянського суспільства та іншими сторонами, здатними сприяти встановленню долі конкретної людини та її поверненню.

Ваші Високоповажності, пані та панове, дозвольте тепер звернутися безпосередньо до цифр, оскільки саме їхнє різне тлумачення нерідко спотворює уявлення про реальний масштаб проблеми.

До середини 2026 року в офіційному міжнародному обігу закріпилася оцінка приблизно у 16 000 українських цивільних, утримуваних російською стороною.

15 липня Європейська служба зовнішніх дій навела дані української влади: близько 16 000 цивільних нині утримуються Росією, причому багато з них — з окупованих територій.

У серпні порівнянна оцінка прозвучала з боку ООН. Агентство Associated Press повідомило, що, за оцінкою Організації Об’єднаних Націй, понад 16 000 цивільних, затриманих Росією під час війни, досі перебувають в ув’язненні; багатьох утримують без зв’язку із зовнішнім світом.

Це важливий показник, однак його легко витлумачити неправильно.

Він не означає існування відкритого й повністю верифікованого переліку з 16 000 прізвищ із відомим місцем утримання кожної людини.

Civis Fortis, посилаючись на дані Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зазначає, що станом на червень 2026 року було верифіковано 1 878 цивільних, утримуваних Росією. Із них 892 були офіційно підтверджені Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

Різниця між 892 випадками, підтвердженими МКЧХ, 1 878 верифікованими випадками та загальною оцінкою приблизно у 16 000 саме й демонструє основну проблему: кожна з цих цифр відображає різний ступінь підтвердженості відомостей про долю конкретних людей.

Однак і цю оцінку слід розглядати з належною обережністю.

Оцінки правозахисників істотно вищі.

Civis Fortis наводить різні оцінки правозахисників, за якими кількість цивільних, викрадених на тимчасово окупованих територіях, становить від 16 000 до 30 000. При цьому сама організація наголошує: точна кількість невідома.

Le Monde у травні 2026 року також звертала увагу на значний розрив між цифрою, яку використовують офіційно, та оцінками правозахисників. За даними французької газети, організації, що займаються пошуком і документуванням випадків цивільного полону, вважають реальну кількість істотно вищою за офіційну оцінку у 16 000.

Формулювання про «десятки тисяч», утім, з’явилося не лише в українському правозахисному середовищі. Ще у звіті Державного департаменту США про ситуацію за 2023 рік зазначалося, що українські державні структури та організації громадянського суспільства оцінювали загальну кількість українських цивільних, затриманих російськими силами, саме в десятки тисяч.

У тому самому звіті з посиланням на тодішнє Міністерство реінтеграції України наводився конкретніший показник: на кінець вересня 2023 року в різних місцях утримання під контролем російських сил або пов’язаних із ними структур перебували понад 25 000 цивільних, поряд із 6 670 військовослужбовцями.

Із нинішньою оцінкою у 16 000 цей показник не можна зіставляти механічно. Йдеться про різні дати, сукупності даних і критерії обліку. Частину людей було звільнено, в інших випадках міг змінитися статус, окремі відомості згодом уточнювалися.

Однак сама історія оцінок показує, що нинішні 16 000 не можна розглядати як установлену верхню межу.

Радше це один із найобережніших орієнтирів у системі, де значна частина випадків лишається недостатньо верифікованою.

Дозвольте окремо зупинитися ще на одній цифрі, яка періодично з’являється в публічній дискусії й потребує особливої точності у використанні.

Існує й ще більший показник.

International Society for Human Rights у публікації 2025 року стверджувала, що доля понад 50 000 цивільних невідома.

Ця цифра помітно перевищує інші оцінки і саме тому потребує найсуворішої перевірки.

У тому самому матеріалі ISHR фігурують дані про 10 291 людину, місцезнаходження якої було встановлено. Цей показник збігається з офіційною українською статистикою початку лютого 2025 року: тоді Національне інформаційне бюро повідомляло про 62 948 розшукуваних осіб, з яких у 10 291 випадку місцезнаходження було встановлено або тіла загиблих ідентифіковано.

Однак офіційне українське джерело спеціально наголошувало: 62 948 — це загальна сукупність, що охоплює і військовослужбовців, і цивільних осіб.

Отже, арифметичний залишок справді перевищує 50 000, однак називати його кількістю зниклих цивільних, а тим більше числом цивільних, які перебувають у російських в’язницях, некоректно.

Це показовий приклад того, як одна й та сама статистика може змінювати зміст під час переходу з одного документа до іншого.

Таким чином, ця цифра може свідчити про масштаб проблеми невстановлених доль, однак підстав розглядати її як достовірно встановлену кількість цивільних, які перебувають в ув’язненні, немає.

Станом на сьогодні надійніша картина виглядає інакше: близько 16 000 — актуальна оцінка української влади, яку наводить Європейська служба зовнішніх дій; порівнянну оцінку наводить ООН; 16 000–30 000 — діапазон, який наводять окремі правозахисні організації; «десятки тисяч» — ширша оціночна категорія, що трапляється як у правозахисних матеріалах, так і в більш ранньому звіті Державного департаменту США.

І тут необхідно зробити ще одне уточнення, без якого будь-які зіставлення цих цифр вводитимуть в оману.

Є ще одна цифра, яка значно перевищує всі перелічені вище.

На кінець серпня 2026 року в системі Центрального агентства з розшуку Міжнародного комітету Червоного Хреста 274 000 людей усе ще вважалися зниклими безвісти у зв’язку з російсько-українським міжнародним збройним конфліктом. На той момент МКЧХ здійснив близько 814 000 контактів із родинами, а 18 300 родин отримали відомості про долю або місцезнаходження близьких.

Але 274 000 — це не кількість українців у російських в’язницях і не кількість українських військовополонених.

Центральне агентство з розшуку МКЧХ працює з військовослужбовцями й цивільними обох сторін, які втратили зв’язок із родинами або опинилися під владою супротивної сторони. Організація виступає нейтральним посередником, збираючи й передаючи відомості Росії та Україні.

Схожа плутанина виникає і навколо українського Реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин: він також охоплює військовослужбовців і цивільних.

Тому цифри 274 000, 30 000, 16 000 і 8 823 не можна додавати, віднімати одну від одної чи подавати як послідовні стадії одного статистичного ряду.

Вони відповідають на різні запитання.

274 000 — кількість людей, які залишаються зниклими безвісти в системі розшуку МКЧХ.

Близько 16 000 — сучасна оцінка кількості українських цивільних, утримуваних Росією.

8 823 — кількість українських військовослужбовців, повернутих із полону станом на 18 вересня 2026 року.

Водночас невідомою лишається кількість людей, відомості про яких неповні й не дають змоги однозначно визначити їхній статус.

Саме тут на практиці перетинаються історії військових і цивільних, хоча юридично й статистично вони різні. Військовослужбовець може вважатися зниклим безвісти, а згодом виявитися в полоні. Цивільна особа може перебувати в пенітенціарній установі, тоді як її родина й далі розшукує її, вважаючи зниклою безвісти.

Шановні колеги, за цими статистичними відмінностями стоїть ще одна проблема, що безпосередньо стосується теми нашої сьогоднішньої розмови, — закритість самої системи.

Складність підрахунку безпосередньо пов’язана з непрозорістю системи утримання.

ООН документувала свавільні затримання українських цивільних, утримання без зв’язку із зовнішнім світом, катування та жорстоке поводження. У серпні 2026 року на неформальній зустрічі за формулою Аррії за участю членів Ради Безпеки ООН представники ООН знову заявили про подібні порушення щодо затриманих цивільних і військовополонених. Російська сторона відкинула звинувачення, назвавши обговорення частиною кампанії дезінформації.

У липні Європейський союз запровадив санкції проти російських посадовців і однієї організації, які, за оцінкою ЄС, відповідальні за серйозні порушення прав українських військовополонених і затриманих цивільних у Росії та на окупованих територіях.

Окремою проблемою лишається доступ до місць утримання та підтвердження самого факту перебування людини в конкретній установі.

Тому суперечка про кількість ув’язнених — не просто питання статистики. Що менш прозора система, то більшим є розрив між реальною кількістю людей, яких у ній утримують, і кількістю тих, чиє місцезнаходження вдається підтвердити ззовні.

Саме ця непрозорість визначає одне з центральних завдань закритої дипломатії. Перш ніж говорити про звільнення людини, нерідко необхідно домогтися підтвердження самого факту її перебування в конкретному місці. Переговорам про повернення часто передує робота зі встановлення долі людини. Публічному результату, своєю чергою, нерідко передує тривала непублічна комунікація.

Закрита дипломатія в такому контексті не є альтернативою міжнародному праву й не повинна підміняти собою державні механізми. Її можлива роль виявляється там, де формальних процедур недостатньо для вирішення конкретного гуманітарного питання і де збереження каналу комунікації здатне сприяти отриманню інформації, підтвердженню статусу або поверненню людини.

Для неурядових акторів це особливо суттєво. Вони не мають повноважень держави, не можуть ухвалювати рішення про звільнення і не повинні створювати ілюзію таких повноважень. Їхня можлива функція інша: налагоджувати й підтримувати комунікацію, передавати інформацію, яку можна перевірити, сприяти виробленню прийнятних посередницьких рішень і підтримувати діалог із тими державними та іншими залученими сторонами, від рішень яких фактично залежить доля конкретної людини.

Саме тому результативна робота в цій сфері далеко не завжди сумісна з публічністю. Переговорний канал може існувати лише доти, доки сторони впевнені, що сам факт контакту, проміжні пропозиції та умови, які обговорюються, не стануть інструментом публічного тиску до досягнення результату. У гуманітарних питаннях конфіденційність за певних обставин стає не формою приховування діяльності, а однією з умов збереження самої можливості розмови.

Водночас конфіденційність не повинна означати відсутності принципів. Навпаки, що менше процес відкритий для зовнішнього спостереження, то чіткішими мають залишатися його межі: гуманітарний характер мети, достовірність переданої інформації, неприпустимість торгівлі людською долею та розуміння того, що кінцевим критерієм є не публічна помітність такої роботи, а конкретний результат для конкретної людини.

І на завершення дозвольте повернутися до двох людських історій, які супроводжували нашу сьогоднішню розмову.

Історія Павла починається на лінії фронту.

Він військовослужбовець. Остання відома родині розмова відбулася перед виходом на позиції у Серебрянському лісі. Після зникнення його телефон, за словами рідних, певний час фіксувався в населеному пункті, що перебував під російським контролем.

Ці відомості дають підстави розглядати різні версії, зокрема версію про полон. Але жодна з них поки не підтверджена.

Історія Влада починається інакше.

Він цивільний. Його затримали, після чого він опинився всередині російської тюремної системи. Однак родині довелося встановлювати його місцезнаходження через неофіційний канал — повідомлення, винесене з камери.

З юридичного погляду ці випадки не можна ставити в один ряд. Павло — військовослужбовець, долю якого не встановлено. Влад — цивільний, факт утримання якого вдалося підтвердити.

Різняться і механізми їхнього можливого повернення.

Але з погляду родини між цими категоріями є очевидна схожість. Державні системи оперують статусами: «зниклий безвісти», «військовополонений», «затриманий цивільний», «верифікований», «підтверджений МКЧХ». Родина передусім намагається встановити інше: чи жива людина і де вона перебуває.

Коли Global Citizens писав про 37 000 зниклих у травні 2024 року, одна загальна цифра ще могла створювати враження, що йдеться про одну проблему. Тепер очевидно, що це кілька проблем, накладених одна на одну.

Військових і цивільних необхідно рахувати окремо.

Зниклих військовослужбовців не можна автоматично зараховувати до полонених.

Затриманих цивільних не можна включати до статистики військовополонених.

Загальні реєстри зниклих не можна подавати як кількість людей, що перебувають у російських в’язницях.

І водночас відсутність людини в підтвердженому списку ще не означає, що вона не перебуває в місці утримання.

Для батька Павла, кадрового офіцера й військового лікаря, який понад тридцять років прослужив у війську, всі ці статистичні відмінності мають значення лише остільки, оскільки одна з цих систем здатна зрештою дати йому відповідь про долю сина.

Родина Влада таку відповідь отримала — спершу завдяки клаптику паперу, винесеному з в’язниці. Це ще не означало повернення додому, але принаймні поклало край одному виду невідомості.

Для родини Павла ця невизначеність поки зберігається.

І зрештою саме це, а не найбільша з оприлюднених цифр, визначає масштаб проблеми: скільки людей усе ще перебувають між реєстрами, статусами та місцями утримання, тоді як їхні родини продовжують чекати відповіді на найпростіше запитання — де вони?

Для нашої сьогоднішньої розмови це питання має ще один вимір. У кожному такому випадку необхідно знайти канал, яким інформація зможе перейти від однієї сторони до іншої. Іноді таким каналом стає державна дипломатія. Іноді — міжнародна організація. Іноді — посередник, журналіст, правозахисник, представник громадянського суспільства або неурядова структура, здатна підтримувати діалог із тими, хто в публічному просторі не розмовляє один з одним.

Архітектура закритої дипломатії складається саме з таких каналів. Вона не може гарантувати результат, і її учасники не повинні обіцяти того, чого не мають повноважень забезпечити. Але вона здатна зберігати простір для діалогу там, де його відсутність залишає людину лише номером в одному з неузгоджених між собою реєстрів.

Тому я запропонував би оцінювати таку роботу не за ступенем її публічної помітності, а за значно практичнішим критерієм: чи дає наявний канал змогу встановити долю людини, підтвердити її місцезнаходження, передати необхідну інформацію тим, хто здатен ухвалити рішення, і зрештою наблизити її повернення.

У цій сфері публічність не завжди є мірилом ефективності. Іноді найважливіша робота починається саме там, де закінчуються заяви для преси й виникає можливість прямої розмови — спокійної, професійної, конфіденційної та спрямованої на конкретний гуманітарний результат.

І якщо така розмова дає змогу хоча б одній родині отримати відповідь на запитання, яке роками лишається без відповіді, отже, цей канал існує не марно.

Ваші Високоповажності, пані та панове, дякую вам за увагу.

Примітка

Цей текст є публічною версією виступу.

Окремі відомості та фрагменти, що прозвучали під час виступу й подальшого обговорення, не включені до оприлюдненого тексту. Їх розкриття могло б зачепити інтереси конкретних осіб, створити ризики для їхньої безпеки, а також порушити конфіденційність комунікацій, пов’язаних із гуманітарними питаннями, що розглядалися.

З цієї причини зміст таких фрагментів не розкривається й не конкретизується. Їх відсутність у цій публікації є свідомим обмеженням публічної версії й не змінює загального змісту та основних висновків виступу.

Джерела та довідкові матеріали до виступу

Військовослужбовці та військовополонені

Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — повернення десятьох військовослужбовців, які раніше вважалися зниклими безвісти, 25 серпня 2026 року.

https://ombudsman.gov.ua/news_details/10-nashih-zahisnikiv-povernulisya-dodomu-u-den-nezalezhnosti

Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — 9 726 повернутих повнолітніх українців, зокрема 8 823 військовополонених і 903 цивільних, 18 вересня 2026 року.

https://www.ombudsman.gov.ua/en/news_details/pidtrimka-ssha-ta-vsogo-svitu-potribna-shchob-povernuti-ukrayinciv-dodomu

Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — 186 військовослужбовців, повернутих 5 червня 2026 року та підтверджених МКЧХ як військовополонених.

https://www.ombudsman.gov.ua/news_details/75-j-obmin-polonenimi-186-ukrayinciv-povernulisya-dodomu

Затримані цивільні

Європейська служба зовнішніх дій — близько 16 000 українських цивільних, утримуваних Росією; відсутність для них міжнародного механізму обміну, аналогічного обміну військовополоненими, 15 липня 2026 року.

https://www.eeas.europa.eu/eeas/eu-steps-coordination-strengthen-international-action-ukrainian-civilian-detainees_en

Associated Press / ООН — понад 16 000 цивільних досі утримує Росія, серпень 2026 року.

https://apnews.com/article/6687451c1d1170e57ac2db32695e3d61

Civis Fortis — 1 878 верифікованих цивільних, 892 підтверджених МКЧХ; правозахисні оцінки загальної кількості — від 16 000 до 30 000, 31 серпня 2026 року.

https://civisfortis.org.ua/en/publications/if-russia-returns-all-civilian-captives-tomorrow-ukraines-support-system-would-collapse-civis-fortis-study/

Le Monde — розслідування про масштаби утримання цивільних осіб під вартою та неповноту офіційної статистики, травень 2026 року.

https://www.lemonde.fr/en/international/article/2026/05/18/captured-imprisoned-and-tortured-russia-ignores-all-laws-and-does-whatever-it-wants-to-ukrainian-civilians_6753550_4.html

The Washington Post — розслідування про українських цивільних у російській пенітенціарній системі та історія Влада й Надії Євдокимової, лютий 2025 року.

https://www.washingtonpost.com/world/2025/02/09/russia-ukraine-prisons-civilians-frozen/

Повернення цивільних і міжнародне право

Управління Верховного комісара ООН з прав людини — доповідь про поводження з цивільними особами, позбавленими свободи; 179 цивільних повернуто в межах обмінних операцій у травні та серпні 2025 року.

https://ukraine.ohchr.org/sites/default/files/2025-10/2025-09-22%20Treatment%20of%20civilians_ENG.pdf

Рада Європейського Союзу / Україна — спільна заява щодо затриманих цивільних, 13 липня 2026 року.

https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2026/07/13/joint-statement-by-the-high-representative-on-behalf-of-the-european-union-and-by-ukraine-on-civilian-detainees-and-the-humanitarian-consequences-of-russia-s-war-of-aggression/

Раніші та спірні оцінки

Державний департамент США — доповідь про права людини за 2023 рік: українські державні та громадські джерела оцінювали кількість затриманих цивільних у десятки тисяч; понад 25 000 цивільних фігурували в даних української влади на кінець вересня 2023 року.

https://2021-2025.state.gov/reports/2023-country-reports-on-human-rights-practices/ukraine/russia-occupied-areas/

International Society for Human Rights — публікація з формулюванням про понад 50 000 цивільних, доля яких невідома.

https://ishr.org/ukraine-the-horror-in-my-house/

Національне інформаційне бюро України — 62 948 розшукуваних осіб станом на 4 лютого 2025 року; показник охоплює військовослужбовців і цивільних.

https://nib.gov.ua/news/majzhe-63-tisyachi-lyudej-v-ukraini-vvazhayutsya-zniklimi-bezvisti/

Міжнародний розшук зниклих безвісти

Міжнародний комітет Червоного Хреста — 274 000 людей обліковувалися як зниклі безвісти в системі Центрального агентства з розшуку на кінець серпня 2026 року; система охоплює військовослужбовців і цивільних.

https://www.icrc.org/en/document/central-tracing-agency-missing-persons-ukraine

Додаткові джерела

Global Citizens — початкова публікація від 5 травня 2024 року.

https://gcim.eu/ru/05/05/2024/169022/

Рада Європейського Союзу — Human rights violations against Ukrainian prisoners of war: Council lists 15 individuals and one entity, 13 липня 2026 року.

https://www.consilium.europa.eu/en/press/press-releases/2026/07/13/human-rights-violations-against-ukrainian-prisoners-of-war-council-lists-15-individuals-and-one-entity/